Цитати про федька-халамитника

Але тут всі разом чують крик і переводять очі з змія на землю. Іде Федько. Іде і кричить. Він міг би підійти тихенько, так що й не почув би ніхто, — але Федько того не любив. Він ще здалеку кричить:— Ану, гей там, давай сюди змія!Буде однімати. Федько іде змія однімать.Руки в кишені, картуз набакир, іде, не поспішає. Але тікать і не пробуй, Федько усяку собаку випередить.Хлопці починають швидко зсотувать нитки. Але що то поможе?— Давай змія? — підходить ближче Федько.Гаврик кривить губи і хмикає. Стьопка зблід, але хутко зсотує нитки, зиркаючи на Федька.Спірка піднімає з землі камінь і кричить:— Ану, підійди! Ану!Але Федько навіть рук не виймає з кишень і таки підходить.— Давай сюди змія!Тут він уже вийма руки з кишені, бо Спірка затуляє собою Стьопку і підніма руку з каменем. Але сам Федько каменя не шукає, він тільки дивиться за Спірковою рукою.— Даєш змія?— А це твій змій?— Одніму та й буде мій.— Овва! Задавака! Так і провалю голову, тільки підійди.— Ану, бий!Федько навіть груди підставляє, так наче йому тільки того й хочеться, щоб його вдарили каменем. Чуб йому стирчком виліз з-під картуза, очі хутко бігають.А Стьопка зсотує, а Стьопка зсотує! Змій тільки диркає далеко вгорі та шарпається і не розуміє нічого, що там сталося внизу, чого його так скоро тягнуть назад.— Ну, бий же! Ех, ти? — боїться… Я он без каменя, на вас трьох.Це був чистий розбишака-халамидник.Не було того дня, щоб хто-небудь не жалівся на Федька: там шибку з рогатки вибив; там синяка підбив своєму «закадишному» другові; там перекинув діжку з дощовою водою, яку збирали з таким клопотом.Наче біс який сидів у хлопцеві! Усі діти як діти, — граються, бавляться тихо, лагідно. Федькові ж, неодмінно, щоб битися, щоб що-небудь перевернути догори ногами. Спокій був його ворогом, з яким він боровся на кожному місці.Наприклад, таке. Ліплять хатки з піску. Перед будинком, де жив Федько, була незабрукована вулиця і там завжди грузли в піску коні. Після дощу цей пісок ставав липким і вогким, — для будування хаток нема краще. Поставиш ногу, обкладеш її піском і виймай потихеньку. От і хатка. Хто хоче, може навіть димаря приробити. Коло хати можна тин виліпити, а за тином натикати сінинок — і сад є.А між хатками іде вулиця. Можна в гості ходити одне до одного.Федько теж ліпить. Але раптом встане, подивиться-подивиться і візьме та й повалить усе чисто — і своє, і чуже. Ще й регочеться.А як хто розсердиться або заплаче, так і штовхана дасть. Битись з ним і не пробуй, — перший по силі на всю вулицю. Враз тобі дасть підніжку, зімне, насяде і пита:— Ну? Наживсь на світі? Говори!Як той каже, що наживсь, то милує; а як пручається — іще б’є.Або пускають хлопці змія.Плац великий, — ні будинків, ні магазинів, розбігтись є-де. І вітер там раз у раз найкращий.От заносять змія.Федько сидить у себе на воротях, як Соловей-Розбійник на дереві, і дивиться. Він усе любить або по кришах лазити, або на воротях сидіти. Ворота високі і там ніби скринька така зроблена. В тій скриньці й засіда Федько.— Пускай? — кричить той, що держить.Змій виривається, але зразу ж козиряє і б’ється об землю.Федькові досадно: дурні, хвіст короткий! Але він сидить і не кричить нічого. Його думка зовсім інша.Хлопці догадуються і прив’язують до хвоста ганчірку. Тоді змій плавно й легко здіймається вгору. Приємно держати його! Вітер чудесний, тільки розсотуй нитки та дивись, щоб на вузликах добре зв’язані були. Змій кокетує і хитає головою то в той бік, то в другий, наче комусь шепче на вухо то з одного боку, то з другого. А як дерчітки ще начеплені, аж дух радіє! Цілий день би стояв, та держав, та дивився вгору. Небо високе-високе, синє та холодне. А змій у ньому білий-білий, хилитається, хвостом злегка водить, наче плава, наче йому душно і він ліниво обмахує себе віялом. І ледве-ледве чутно ллється од його дирчання дирчаток. Не тільки бачиш, а й чуєш. Так наче Гриць або Стьопка там угорі і тягне за нитку, балується там і дирчить униз.Нитка вже дугою пішла. Ех, погано путо зроблено! Як добре зробити путо, нитка не дасть дуги. Ну, та нічого — розсотуй далі. Нитка ріже руку, але то дурниця. Змій все далі й далі в’ється в небо, стає менше та менше.— Телеграму давай!Пускається телеграма. Біленький папірчик начіплюється на нитку і підсовується трошки вгору. Вітер підхоплює — і пішла телеграма. Ось зачепилась за вузлик і пручається, виривається, от трохи не крикне вниз: «не пускають!». Але тут треба шарпнуть нитку. Вітер знов підхоплює, і попливла знову вгору біла вісточка. Ось уже вона недалеко, вже вона в тому місці, де навіть Гаврик не може бачити нитки.Ось-ось змій прочитає телеграму.

Оценить ответ
Не устраивает ответ?

Если твой вопрос не раскрыт полностью, то попробуй воспользоваться поиском на сайте и найти другие ответы по предмету Українська література.

Найти другие ответы

Загрузить картинку (не более 2мб)
Недавние вопросы
Другие вопросы в категории Українська література
Вопросы из других категорий

Физика, опубликовано 13.06.2019

Помогите пж с 4 заданием!!!!

География, опубликовано 13.06.2019

Помогите пожалуйста (​

Право, опубликовано 13.06.2019

Признаки государства.